GILLETTE: МОЯ ДОНЬКА

Ми щойно сіли за стіл. Вона сиділа навпроти мене. Моя дружина, що сиділа збоку, спитала, чому я мовчки дивлюся на неї, не кажучи ні слова.

Вона спитала, чи є якась причина, якась обставина, щось, що так зосередило мою увагу.

Я їв свій хот-дог — найкраще, що я міг мати, навіть в Італії, — і мої очі шукали її очі. Джорджа. Моя донька. Я намагався зрозуміти, що вона в собі містить.

Вона справді була частиною мене. Мої недосконалості в досконалому тілі. Витончений розум. Жінка.

У якийсь момент вона підвелася, щоб заперечити щось, що я сказав раніше, — майже щоб мене виправити, з тією своєю манерою, тим характером, — і спробувала кілька разів поплескати мене по плечах. Так, як матері плескають дітей.

Але я був лише її батьком. І я усміхнувся, подумавши, що маю поруч ще одну жінку, після моєї матері, з тим самим завданням: не захищати мене, а контролювати. Такою була моя доля.

Я спитав себе чому. Чим насправді була моя душа. Кого я представляв у ту мить. Я спитав себе, цілком щиро, хто я в біса такий.

Те саме питання ставлять люди, які мене знають. Ті, хто мене читає. І, може, одного дня вони побачать мене десь на розі Нью-Йорка з візком, як я роздаю хот-доги на вулиці — просто з радості бачити, як люди усміхаються. Так, як було завжди, ось уже 61 рік. Без жодної ціни для будь-кого.

Бо такий я є.