GILLETTE: МІЙ ДІД FERDINANDO

Я сидів за столом із самого ранку — спосіб робити те, що хотів, а не те, що мусив. Спосіб лишатися щасливим у світі, чиї терміни незмінності ще не визначено.

Між читанням книжки, статтею в мережі, дзвінком друга, листоношею, що дзвонить у двері, і дружиною, яка кличе мене до машини занести пакети з покупками, — є багато кол-центрів, яким цікаво мені подзвонити. І я їх дивую, бо перевертаю їхнє прохання на мотивацію. Коли я кажу їм, що я бідний, їм стає мене шкода. Жінки хотіли б щось для мене зробити — але вони не знають, що мене виховали брати, не продаючи. Університетський урок від людини з одним лише атестатом.

А посеред усього цього — музика: музика Нью-Йорка, Мангеттена, англомовна, — потім перехід до музики моїх років і завершення класикою: Моцарт, Шопен, Вівальді і Бетховен. А потім спокій у творах маестро Енніо Морріконе.

Саме в одному з цих творів я сьогодні зустрів мандоліну — улюблений інструмент мого діда. Він отримав її в шість років і понад дев’яносто років грав на ній на слух, не вивчаючи нот і не купуючи курсів на Amazon. Його єдиною пристрастю були серенади, які він виконував для жінок, — зокрема й на замовлення.

Життя родини Frega, де сировиною ніколи не були гроші, — лише задоволення робити те, для чого ми народилися: щоб нас не забули.