GILLETTE: РАСА І КУЛЬТУРА

Колись я пів року жив у квартирі в Лісабоні з людьми різних національностей, і сьогодні, у день, покликаний нагадувати про один із найзлощасніших розділів людства — явище расизму, — я хочу розповісти особисту історію, яка мене змінила.

Я приїхав до тієї квартири на далекій околиці Лісабона, в одному з найбідніших і найзанедбаніших районів, переважно португаломовному, де жили люди з Бразилії, Анголи, Сан-Томе, Могадішо, Мадагаскару і кілька з самої Португалії.

Мова була мені незнайома, але деякими жаргонними словами вона нагадувала діалектні форми мого рідного міста — а історична пам’ять про те, що колись португальці колонізували мій край, була не просто ймовірною, а певною.

Мене завжди смішив вислів, який вони казали португальською, FOCU MEU, — калабрійським діалектом він означає те саме.

Я уважно стежив за всім. Альфонсо, Освалдо, Паоло, Роберто, Антоніо, Рамон щовечора чекали мене на вечерю. Я був найстарший, і вони хотіли моїх історій.

Одна історія увійшла в легенду — про bruschetta, bussetta і busadero: три слова, три зовсім різні речі, — і я грався з нею, сплітаючи свої оповіді, вдавав, що не розумію, навмисне створював накладки й непорозуміння, і всі зрештою вили від сміху.

Вони змушували мене розповідати португальською, а наприкінці кожної історії я випускав італійською «vaffanculo», ніби для полегшення, і всі всміхалися.

Ніхто ніколи не зважав на колір моєї шкіри. Я був єдиним білим серед стількох інших кольорів, але вечорами, зібравшись разом, ми були веселкою щастя й усмішок.

Вони навіть стежили, щоб у мене була їжа, коли я не мав грошей купити її сам, і робили це з гідністю й елегантністю, водночас кажучи мені, що я професор комунікації, пройдисвіт із жінками і людина, яка перетворила свій розум на скарб, щоб його дарувати, а не експлуатувати.

Тож тому, хто мене читає: ось який вигляд має світ у русі — і коли ти найменше на це чекаєш, приходить найнеймовірніша допомога, така, яку вміють давати тільки португальці.