КЛІНІКА GILLETTE

(очима тих, хто крізь неї пройшов)

«Клініка лікує пацієнтів. Спільнота турботи підтримує людей».

I. Клініка

Пам’ятаю, як мати розповідала, що в 1960-х, коли вона мала мене народити, клінік було мало, а лікарня була для хворих; тож вона обрала для цього найкраще місце, яке могла: власний дім, власне ліжко.

Щойно я народився, там була жінка, та, яку називали повитухою, і вона сказала матері, що я вийшов гарним — і що, якщо мати мене не хоче, вона забере мене до себе додому.

Мати спопелила її поглядом. Але, можливо, повитуха не знала, що я ніколи не належатиму одній-єдиній жінці, а всім жінкам, яких зустріну; і за двадцять років я прийшов до неї додому. Я людина слова. Я не міг її розчарувати.

Цей початок — не літературна іронія і не жарт. Він означає лише одне: клініка як місце — річ нова. Вона дісталася нам не від єгиптян, не від ассирійців чи вавилонян. Вона лише продукт системи охорони здоров’я, яка зробила з патології торгівлю, а зі своїх ліків — бренд.

Вона ніколи не прагнула замінити лікарні, які залишаються інституцією; проте завжди змушувала пацієнта вірити, що, заплативши, він може отримати більше — найкраще.

Одні місця виконують функцію. Інші стають можливістю.

Того дня в моєму місті відкривали клініку: першу такого роду, яка могла запропонувати повний перелік, здатний охопити всю медицину, принаймні базову, — медицину звичайних людей, так би мовити.

Призначили трьох головних лікарів, тих, хто мав збудувати медичну структуру. Провівши співбесіди, щоб найняти лікарів, вони замкнулися в кімнаті обмінятися думками, як зробити відбір.

Те, що далі, я переказую не як правду, а як нуар — мені розповіла це група друзів-лікарів, які щойно вийшли на пенсію з італійської системи охорони здоров’я і розповідали таке нам, продавцям, щоб розсмішити нас і дати знати, що й у них є свої історії.

Байка, яку я особисто вважаю двірською, — з тих гірких жартів, якими самі лікарі говорили про інших лікарів, — дивну й своєрідну породу, якій я вже не довірив би навіть лікування свого кота.

Я записую її не як вирок, а як портрет того, скільки недовіри звичайні люди вже накопичили до медицини, яку більше не відчували своєю.

Розповідали так. Найстарший із трьох — чоловік, який працював іще за старого режиму, — сказав, що пояснить, як вибирати нових лікарів, за тим, що він назвав принципом числа три.

Якщо знайдете лікаря, який багато розуміє, пошліть його в загальну практику: там, із досвідом, він сам відповість на більшість запитань.

Якщо знайдете середніх, здібних, але не блискучих, поставте їх в операційні: так, коли розтинатимуть, вони побачать, що знайдуть, і навчаться це виправляти.

А тим, хто розуміє мало або приходить із рекомендацією від партій і зі списків на посади, дайте завдання, де — так ішов цей жорстокий жарт — майже всю роботу замість них лишають робити природі.

Це, звісно, була двірська версія. І, як кожна двірська байка, вона говорить менше про лікарів, ніж про тих, хто її розповідав: про те, як мало віри в них залишилося.

Так і народилася клініка. Її справжній досвід творили пацієнти; і говорили про неї лише живі — ті, кому пощастило, а не ті, кого спіткало нещастя. А коли все оберталося на гірше, клініка Півночі — будь-якої країни — означала кращу частку: бо Північ завжди навіювала думку про багатство й промисловість, і там, коли платиш за лікування, складається враження, що воно краще.

Потім закрили кримінальні божевільні, і народилися психіатричні клініки — згодом переорієнтовані на неврологічні захворювання. Тепер лікували не лише визнаних божевільними, а й інші патології.

II. Епілог

Клініка — це будівля. Спільнота турботи — це щось більше.

III. Сторінка автора

Цю працю ніхто не замовляв.

Її не продавали.

Її створено не з комерційною метою.

Її написано, щоб засвідчити цінність реабілітації, людської гідності та стосунків між людьми.

Єдина запитувана плата — символічний долар — не як оплата за працю, а як свідчення спільного зобов’язання перед культурою турботи, надії та відповідальності.