ЧАСТКИ РИНКУ WILKINSON

Між 1960-ми і 1970-ми роками ринок гоління ще здебільшого обмежувався традиційними лезами, і кожен виробник намагався зробити все, що міг.

Галузь перейшла від пропаганди до переконання, а тоді до того, що можна назвати хіба що наслідуванням на замовлення. Кожна компанія дотримувалася того самого неписаного правила.

Якщо ви хотіли продавати більше одного-єдиного продукту, маркетинг завжди радив те саме:

Зміни вбрання. Зміни ім’я. Тіло лишається тим самим.

Та часом вистачало одного слова, щоб створити емоційний зв’язок зі споживачами.

Саме це й сталося з Bolzano Blades.

Сталеливарний завод у Больцано почав виробляти леза для гоління під назвою Falco Blade, яка згодом перетворилася на славетну Bolzano Blade.

Два мільйони лез на місяць виробляли 350 працівників, здебільшого жінки. І це не було випадковістю.

Є ще й політична деталь, про яку рідко згадують.

Фабрику заснували за прямою політикою уряду Муссоліні, що мала заохотити промисловий розвиток Больцано й далі італіанізувати Південний Тіроль — територію, здобуту після Великої війни, але населену переважно німецькомовними громадами.

Отже, Bolzano Blades були чимось більшим, ніж промисловий продукт.

Вони були ще й знаряддям національної ідентичності.

Рекламне гасло не лишало місця для тлумачень:

«Bolzano Blade — голися по-італійськи».

Повоєнний економічний бум став бумом і для бренду. Bolzano перетворилася на один із символів італійського масового споживання.

Потім настали 1970-ті.

З’явилися одноразові верстати.

Почався занепад.

Бренд силкувався пристосуватися, аж поки не зробили останню спробу.

У прес-релізі гордо оголосили:

«BOLZANO BLADE — офіційний постачальник Wilkinson Sword of London».

Італійські журналісти кинулися висвітлювати цю новину.

Це була бомба, що вибухнула, коли війна вже скінчилася.

Наслідки не забарилися.

Одна журналістка провела інтерв’ю з дивовижною майстерністю.

Ретельно підготувавши ґрунт, вона спитала керівного директора:

«У тій кількості лез, яку ви, за вашими словами, продаєте, ножі теж враховано?»

Керівник остовпів.

«Чому ви мене про це питаєте?»

Журналістка відповіла:

«Щоб ви могли одним із них розрізати всі ті дурниці, які нам розповідаєте».

Зала вибухнула сміхом.

Wilkinson так і не відповів.

Як і личило його стилю.

Аристократична тітка шляхетного походження, яка воліла б не їсти італійців, аби лише не мусити їх потім перетравлювати.

Сьогодні від тієї великої промислової пригоди лишилося небагато.

Кільцева розв’язка.

Вивіска.

Кілька згасаючих спогадів.

І дурниці, до яких італійці — і я першим — досі гордо небайдужі.