ЧОЛОВІК GILLETTE, ВЗУТТЯ

У ЧОМУ РІЗНИЦЯ?

Було 10 листопада 1984 року, 9:30 ранку. Батько відчинив двері моєї спальні, впустив світло і сказав: «Нандо, під дверима карабінери, питають тебе. Що ти, в біса, накоїв?»

«Тату, — сказав я, — ти що, знущаєшся? Дай поспати. Я повернувся пізно, вже зранку. Меланія вчора мене вимотала».

«Яка в біса Меланія? Піднімай свою дупу, вмийся, одягнися і виходь сюди. Поговори з ними і дізнайся, чого вони хочуть». «Гаразд, іду».

Старшина Поска і віцебригадир Патане перевірили мої документи, а потім сказали: «Якщо 17 листопада ви не з’явитеся до школи бронетанкових військ „Феррарі Орсі“ в Казерті, щоб виконати свій обов’язок військової служби, Військова прокуратура завтра ж уранці видасть ордер на ваш арешт. Ми приїдемо по вас і відвеземо до в’язниці».

Я подивився на них і сказав: «Кави хочете? Я щойно прокинувся. Зараз повернуся, і ви розкажете мені другу половину цього фільму. Ви кумедні, мушу визнати».

Батько показав військовим жестом, що я з глузду з’їхав, і вони почекали. Коли я повернувся з кухні, я спитав, чи мав я отримати повістку. У них була квитанція з підписом моєї матері, яка саме тоді була на роботі.

Не гаючи більше ні секунди, я перепросив за непорозуміння і запевнив їх, що буду там у призначений день, готовий одягнути той одяг, який носиш дванадцять місяців, поки він не прострочиться, як йогурт.

Я зібрався. Того вечора, коли я їхав, батько попрощався зі мною помахом руки. Коли я попросив його додати щось до моїх кількох лір — сьогодні це десь десять євро, — він сказав: «Розтягни їх. Ти отримуватимеш 60 000 лір на місяць. Це все, на що тобі доведеться жити».

Мати вдавала, що спить, і не відповіла. О 23:45 мій друг Оресте приїхав до мене на батьковому Fiat 850 — його батько працював на залізниці — і відвіз мене на вокзал. Тоді я не розумів поведінки батьків. Те, що вони робили, здавалося мені нормальним. То був мій перший справжній урок.

До Неаполя я дістався о 6:10 наступного ранку, потім сів на поїзд до Казерти. На вокзалі я спитав, як дійти до казарми, і ще тридцять хвилин ішов пішки до воріт. Я доповів черговому офіцерові, і той сказав: «Ще один запізнілий, призов 9/84». Я входив у новий дім. Я вийду з нього через рік.

Мене одразу відправили на склад речового майна. Мені видали рюкзак, дві пари бойових черевиків — одні низькі, другі високі, — ремінь, вовняні шкарпетки, два казанки, кухоль, флягу, сталеву коробочку для ліків, кеди, камуфляж, кашкет, парадну форму, феску для казарми, дві пари трусів-боксерів, мовби просто з Першої світової, і дві вовняні нижні сорочки з довгими рукавами. Я всміхнувся, ще не розуміючи, як ці сорочки врятують мені життя.

Мені здавалося, що я всередині фільму. Я вийшов, насвистуючи, і офіцер, що йшов мені назустріч, зупинив мене і дав два дні покарання за те, що я не віддав йому честь. Доля вирішила, що сорок вісім годин я сидітиму на своєму ліжку, нікого не бачачи.

Два ранки поспіль мене ставили на чергування в нужниках: мити туалети після того, як 280 чоловіків посрали, — і не всім вдалося влучити всередину. Мені не було гидко. Це теж була військова служба. Я мав побачити і зрозуміти, що не всі сруть одного кольору, і справа не лише в їжі.

Через тиждень до мене прийшов солдат із місць неподалік від мого рідного міста. Його звали Франко Ніколо, призов 5/84. У цивільному житті він був торговим представником всесвітньо відомого взуттєвого бренду. Я йому сподобався. Через сорок днів він вибив для мене звільнення на сорок вісім годин, і ми помчали додому разом на його машині. Вісім годин дороги, але воно того було варте.

Удома мати спитала мене, чи я втік. Вона розраховувала здихатися мене на значно довше. У неділю опівночі Франко забрав мене, і ми рушили назад.

Коли я сідав у машину, він сказав мені тримати між ногами п’ятилітровий бутель вина. Це було для його старшини — спосіб лишатися в нього в милості. Але поки ми доїхали до казарми, ми вже були п’яні. Ми одразу ж звернулися до санчастини на два дні.

Потім один офіцер прилюдно погрожував Франкові. Франко відповів: «Щойно ми вийдемо за ворота казарми, я тебе застрелю». Офіцер наказав його заарештувати і віддав під військовий суд. Він отримав шістдесят днів військової в’язниці.

Там я його більше не бачив, бо мене перевели в інше місце. Але коли той час минув, ми часто зустрічалися неподалік від роботи і обідали разом, згадуючи вино старшини.

Він відкрив взуттєві крамниці самообслуговування, і справи йшли добре. Щоразу, коли я заходив щось купити, мене приймали по-королівськи — знижка на знижку. Але тільки я знав, що він кращий продавець, ніж я. Я ніколи не сказав ані слова. Я вже був ЧОЛОВІКОМ GILLETTE.

НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР НОВОБРАНЦІВ

Почалася підготовка: розібрати і зібрати гвинтівку, потім іще одну, потім пістолет. Почистити їх. Марші, біг, перерви, їдальня, обов’язкові роботи по казармі, їдальня рядових, їдальня унтер-офіцерів і офіцерська їдальня.

Було Різдво, дев’ята вечора, мороз. Ті вовняні сорочки рятували життя, особливо коли ми почали стояти в перших вартах. Потім нас нагородили п’ятнадцятьма днями охорони порохового складу. Помитися було міражем. У трусах уже не відрізниш паразита від бруду, родимку від воші.

Температура була божевільна: мінус тридцять. Посцяти було неможливо — сеча замерзала, і ти ходив зі сталактитом сечі, що звисав із прутня. Хахахахаха.

А якби ти хоч подумав заснути, то ризикував би покаранням і в’язницею. Проблема була не в тому, куди піти: ми стояли на варті саме там, між в’язнями і фабриками боєприпасів.

Одного вільного вечора я стояв трохи віддалік від офіцерської їдальні. Я дивився, як на танці приходять гарні, напахчені жінки зі своїми офіцерами, від яких віяло чарівністю і владою. І я почав розуміти, з якими труднощами, мабуть, зіткнувся мій батько у двадцять два роки, коли пішов зі служби капітаном бронекавалерії. ТАНКИ. Саме те, чим я мав керувати, от тільки я в жоден не вміщався.

Але одного дня по обіді командир моєї роти викликав мене для завдання за межами казарми. Я мав супроводжувати жінку машиною до Неаполя. Ніхто не сказав мені, хто вона. Я дізнався згодом: це була донька генерала, який командував казармою.

Вибір припав на мене, і ніхто не міг пояснити чому. Я був солдатом; це були офіційні доручення, оплачувані окремо. Але гроші були не всією історією.

Її звали Карла. Тридцять вісім років, ніколи не була заміжня, ніколи не була заручена. «Гарна» — це навіть близько не те слово: зухвала і пустотлива, щонайменше.

Це був мій перший член-ський внесок, і зовсім непоганий. Я чув, що вона потім мене шукала, але на той час мене вже перевели до роти армійських спортсменів. Я грав у регбі, а згодом потрапив до військової збірної.

ВЗУТТЯ

Про взуття ми рідко думаємо всерйоз, хоча воно надзвичайно важливе для тіла і для розуму. У ті часи ще важливіше було, щоб воно було шкіряне — єдиний матеріал, що тримав ноги сухими, а все тіло — у робочому стані.

Я ніколи не зношував багато взуття. Пар у мене було дуже мало, і я завжди намагався лагодити ті, що мав. Мене цікавила функція, а не вигляд. Дати копняка під зад можна кому завгодно і в якому завгодно взутті, і ніхто не бачить, чи є на ньому дизайнерська етикетка.

Сьогодні дружина просить мене зупинитися біля взуттєвої крамниці самообслуговування. Я згадую, що колись ця крамниця належала Франкові, моєму товаришеві по службі, і ми заходимо.

Минуло сорок років. Тут усе так само — те саме планування. Поки дружина вибирає собі взуття, вона дає мені потримати коробки, а сама йде до лавок приміряти.

Тим часом якась жінка питає, де жіночий відділ, і я показую дорогу. Один пан питає, чи є певна модель сорок першого розміру, і я кажу йому, що цей розмір розпродано. Дві жінки, які міряють взуття, питають моєї думки, і я кажу їм, що в цих парах вони виглядають чудово.

Дружина нічого не помічає. Двадцять хвилин, навіть не усвідомлюючи цього, я став продавцем-консультантом. Усі йдуть до мене. Чоловікам я відповідаю холодно і погано, а жінки отримують усе моє захоплення своїм вибором.

Каса переповнюється і мало не падає. Власник не може зрозуміти, що відбувається. Ми платимо за взуття і йдемо до виходу, але спершу я питаю, чи знає він Франка. «Так, — каже він, — це мій батько». «Тоді передайте йому від мене вітання».

Коли ми виходимо, жінки показують на мене і махають. Дружина й досі нічого не помічає.

Проблема виникає години за дві, коли моя донька хоче повернутися до взуттєвої крамниці. Там син власника відводить мене вбік і каже: «Пане Frega, я нічого не сказав біля каси. Не хотів, щоб клієнти почули і зчинили сцену. У 2021 році тато потрапив у страшну аварію, а у 2023-му його не стало».

Мені щиро шкода. Я розповідаю його синові історію, яку пережив із його батьком, і він міцно обіймає мене зі сльозами на очах.

Донька купує собі взуття, платить, і ми йдемо. Прощаючись, син гукає: «Приходьте до мене. Мені потрібні такі продавці, як ви, що працюють задарма». А я кажу: «Ви ж не завантажили моїх книжок, правда?»

Він усміхається. І життя триває.