ДІМ УСЕРЕДИНІ НАС

Багато років я вірив, що пам’ять — це архів, вмістилище, у якому зберігаються факти, імена, обличчя. Потім час навчив мене дечого іншого: пам’ять не зберігає. Вона живе. Це не архів. Це місце, з кімнатами, коридорами, дверима — деякі відчиняються часто, інші зачинені роками, доки щось раптом їх не відчиняє знову.

Я прожив достатньо довго, щоб бачити, як люди зникають, місця перетворюються, цілі світи розчиняються. І все ж щось залишалося: пам’ять, не як ностальгія, а як безперервність. Ностальгія дивиться назад. Пам’ять поєднує. Пам’ять може стати в’язницею або бібліотекою. Це залежить від того, як ми нею користуємося. Я не хотів жити в минулому. Я хотів вести з ним діалог.

Реальна географія та внутрішня географія рідко збігаються — є міста, де я жив роками і мало що пам’ятаю, і місця, перетнуті за кілька днів, але вони продовжують жити всередині мене. Пам’ять не вимірює час. Вона вимірює сенс. Двоє людей можуть прожити одну й ту саму подію і запам’ятати її протилежним чином, бо вони зберігають не факт. Вони зберігають сенс.

Коли я дивлюсь назад сьогодні, я не бачу послідовності років. Я бачу місця — внутрішні місця, деякі світлі, деякі важкі, всі необхідні. Пам’ять слугує не для повернення. Вона слугує для розуміння, для надання безперервності тому, ким ми були. Пам’ять — це місце, в якому я продовжую жити, разом з усім, що зробило мене тим, ким я є.