ЧОЛОВІК L’ORÉAL

Я довго чекав, перш ніж написати цей текст.

Не тому, що мені бракувало слів, а тому, що боявся змарнувати їх на людину, яка заслуговувала на більше.

Джорджо не був продавцем.

Він був методом, що вдавав із себе людину.

Він був паном Джорджо Пріоло, комерційним директором L’Oréal у Південній Італії.

Він починав продавцем у середині 1970-х, у світі парфумерій — на ринку, який асоціювався майже виключно з жінками, у тому самому світі, до якого L’Oréal завжди звертався і з яким залишався глибоко пов’язаним. Світі, який зрештою породив нині універсальний слоган «Because I’m Worth It», ніби це відповідь жінки, яка втомилася доводити свою цінність, втомилася просити дозволу почуватися гідною.

Світові рекламні агенції заробили мільярди доларів на розробці таких концепцій, з усією своєю нібито креативністю, хоча насправді їм треба було лише відправити продавця до Квінза, кілька годин послухати звичайних людей і перетворити їхні слова на дві прості ідеї за ціною кави за один долар.

АХАХАХАХАХАХ.

Я познайомився з ним у готелі, коли сидів за столиком із батьком, в один із тих вечорів, коли робота й родина змішуються, не питаючи дозволу.

L’Oréal відправив його організувати свій бізнес у великих торговельних мережах — на ринку, що зароджувався й стрімко концентрував споживачів і споживання, тоді як його історичне королівство — парфумерії та стійки COROLLE — лишалося недоторканим, сильним, непохитним.

Він уже зустрівся з хворобою.

Він був ще молодий, але тіло вже раз виставило йому рахунок. Він ніколи не говорив про це, щоб викликати співчуття. Коли взагалі згадував, то говорив про це так, як говорять про погоду: факт, а не трагедія.

Він позичив мені два роки свого товариства, один день на тиждень щомісяця, у поїздках між клієнтами, які не були ні його, ні моїми.

На час тих поїздок вони ставали нашими.

Він навчив мене, що чоловік Gillette, який умів слухати L’Oréal, розумів ринок краще, ніж той, хто продавав лише леза для гоління.

Він забрав у мене чоловічий лосьйон після гоління й замінив його жіночим ароматом, сказавши, що іноді чоловіки мають носити те, що хочуть зрозуміти, а не те, чим вони є.

Він називав мене своїм учнем чарівника, і ніколи не казав цього жартома.

Він казав це, бо в це вірив.

У клієнтів нас знали просто як «Що за чудова компанія».

Це був наш слоган.

Ми завжди стверджували, що розважаємося, і саме за це нам платять.

А тим часом світ навколо був інший: ті, хто завжди скаржився, ті, хто скаржився завжди, і ті, хто нічого не робив і все одно скаржився.

Продавці інших компаній.

Імена не потрібні.

Одного дня мені дуже чемно подзвонили з Мілана й попросили більше з ним не їздити.

Відділ Особистого догляду Gillette на моїй території валився, і чомусь виходило, що винен я.

На думку деяких людей, я продавав L’Oréal, навіть не усвідомлюючи цього.

Без комісійних.

Безкоштовно.

Так само, як роблю й сьогодні.

Ми сміялися з цього кілька днів.

Gillette збудував імперію навколо простої обіцянки:

THE BEST A MAN CAN GET.

Тоді я думав, що це реклама.

Через роки я зрозумів, що це був опис.

Бо одного дня конкурент дав мені саме це.

Його звали Джорджо Пріоло.

Він помер у п’ятдесят два.

Надто рано для людини, яка ще мала клієнтів, з якими треба познайомити, жарти, які треба розповісти, і ціле життя зустрічей, на які його здоров’я вже ніколи не прийде.

Я дав їй його ім’я.

Мою доньку звуть Джорджа, і щоразу, коли я її кличу, я кличу й його — на мить, до свого столу.

Він не був колегою.

Він був людиною, яка навчила мене, що конкурентна компанія, якщо подивитися на неї зблизька, — це просто ще одна родина, з якою ти ще не познайомився.

Прощавай, Джорджо.

Ця сага так само твоя, як і моя.