ПАРИЗЬКИЙ МОНАСТИР ПЕРЕД BIC

Минуло рівно стільки часу, скільки вантажівці знадобилося, щоб дістатися місця призначення, і Еудженіо запросив мене вийти.

Він підтвердив, що через три дні саме на цьому місці знову зустріне мене, щоб їхати назад додому.

Я дістав телефон і знайшов місце, де мав ночувати. До нього було 3,6 кілометра.

Тож я рушив пішки, розмірковуючи про факти, події та дивний збіг обставин, що привели мене сюди, і раз у раз не міг стримати усмішки, поки йшов до свого спільного житла.

Коли я нарешті дійшов, будівля видалася мені незвичною. Це була суміш церкви, млина й сільськогосподарського складу.

Але я був у Франції. Те, що італійцям здається дивним, там часто вважають цілком природним. Принаймні так я думав.

Я натиснув на домофон. Замість дзвінка я почув передзвін дзвоника — такого самого, яким у церквах дзвонять під час причастя.

З’явився невисокий чоловік. Лисий. З темною бородою. У чернечій рясі.

Я пояснив, що забронював місце й уже заплатив онлайн. Він узяв мій документ, перевірив дані, дав мені ключ від шафки номер три, записку з паролем від Wi-Fi, а потім провів мене до спільної кімнати.

Поки ми йшли, він спитав, що привело мене до Парижа. Я відповів: «Жінки».

Щойно я це сказав, мене одразу охопило відчуття, що щось вислизає від мого розуміння. Але що?

Він і далі йшов попереду. За кілька митей відчинив великі двері й запросив мене всередину.

Я ввійшов у щось схоже на склад, де стояло шістдесят двоярусних ліжок і були лише дві ванні кімнати. Жінки праворуч. Чоловіки ліворуч.

Навіть під час моєї військової служби в Італії 1984 року я не бачив нічого бодай віддалено схожого. Найбільша казарма, яку я колись бачив, вміщувала двадцять людей.

Тут, однак, мій колега двотисячолітньої давності, здавалося, вирішив надіслати мені ще одне послання: «Frega, ти ще нічого не бачив».

Я опинився посеред ринку людей з усіх народів і всіх традицій. Це не була спільна кімната. Це не був хостел. Це було щось зовсім інше.

В Італії таке місце викликало б громадське обурення, привернуло б увагу слідчих і не сходило б із перших шпальт. А тут? Цілком нормально. Ласкаво просимо до Франції.

Проте заклад був католицький, і я хотів зрозуміти, як таке може існувати.

Зрештою я дізнався, що він належить релігійній конгрегації на чолі з католицьким орденом, чийого кардинала колись відлучив від Церкви Ватикан, бо той відмовився пристосуватися до усталеного формату.

Тож він створив власну систему.

Щойно я під’єднав телефон до Wi-Fi, надійшло повідомлення від Chanel. Вона питала, чи я добре доїхав, у якому готелі зупинився, і повідомила, що, коли я дам їй адресу, вона сама приїде по мене наступного ранку на нашу зустріч.

Я відповів, що приїхав зовсім недавно. Подорож минула чудово. А щодо готелю, то він люб’язно надав машину з водієм, тож наступного ранку транспорт у мене вже буде. Проте я подякував їй за пропозицію.

Того вечора в спільній залі сталося щось несподіване. Група людей індійського походження і ще одна група з Бразилії водночас слухали ту саму музику.

Що довше я слухав, то знайомішою вона здавалася. А потім я зрозумів чому. Вони були на gillettenarrative.com.

Ось що хотів показати мені мій колега двотисячолітньої давності. І це зробило мене щасливим.

Наступного ранку, пройшовши свої три кілометри, я сів у метро до Єлисейських Полів і приїхав задовго до призначеного часу.

Я зупинився біля входу. На мить я засумнівався, чи правильно чиню.

Відповідь була «так». Бо я ні в кого не просив грошей. І я був вільний слухати світ.