P&G ПОДЗВОНИЛА МОЄМУ ПСИХІАТРУ

Домашній телефон усе дзвонив і дзвонив, і ніхто не відповідав. Я був удома сам, у душі.

Це входило в мою тижневу норму — єдиний душ, на який погодилася дружина. Вона казала, що надто часте миття псує чоловічу шкіру, що я маю залишатися рівно настільки чистим, наскільки треба.

Але правда в тому, що вона хотіла заощадити на рахунку за газ.

А ще вона думала, що, якщо я не митимуся, то не піду до інших жінок. Шкода, що вона не знала: душ у чужих домах був безкоштовним. І задарма.

Ахахааахах

Я дістався до телефона, але там уже поклали слухавку.

Трохи згодом він задзвонив знову. Цього разу я відповів, і це був мій лікар — мій психіатр, університетський професор, якого я не бачив понад п’ять років, — він просив про зустріч.

Я дав йому вибрати день і годину, зі свого боку готовий хоч зараз: я погодився — того ж дня о 17:30, у нього в кабінеті.

Я прийшов на двадцять хвилин раніше — старе правило, успадковане від батька і прийняте також менеджерами Країни вранішнього сонця.

Прийти на зустріч заздалегідь означає, що ти вже врахував непередбачене, і це робить тебе надійним і впевненим у собі.

Я побачив, як він виходить зі свого кабінету. Приймальня була повна людей, яких він мав прийняти; кожен мав запис і 150 євро в кишені — лише щоб почути, що, в біса, він їм скаже.

Він підійшов до мене і привітався: «Дорогий колего, добрий день, ласкаво прошу, я на тебе чекав». Потім, обернувшись до секретарки: «Кармен, перенеси всіх пацієнтів щонайменше на годину. У мене зустріч із колегою».

Minchia, колега. Я — з 4 із 10 з італійської в школі й атестатом, виданим за спортивні заслуги, — а люди думають, що я лікар. Що він, у біса, робить — з глузду з’їхав?

Ми зайшли до його кабінету, і він посадив мене в маленькому куточку для відпочинку, крісло біля крісла. Для мене це було вперше: я завжди бачив його як пацієнт. Мало відбуватися щось серйозне, але я не міг зрозуміти що.

«Дорогий Ferdinando, дай мені спершу виговоритися, скільки захочу, а потім я дам тобі твої п’ять хвилин». Ахахахахха

«Я знаю тебе з 2009 року, коли ти вперше прийшов до мене, приведений нашим спільним другом-лікарем, якого вже немає серед живих, і я ніколи не брав із тебе грошей».

«Підтверджую, професоре».

«Мовчи, чорт забирай, мені й так важко з тобою говорити, бо тут ми всі зрозуміли про тебе одну річ — без Юнга і філософів усього світу: ти просто той, про чиє існування ніхто не підозрює, — а ти ось він, у моєму місті, і в усього світу від тебе паморочиться в голові».

«Буду стислим: поясни мені, якого біса ти накоїв із Cincinnati і Wall Street. Невже тебе не можна залишити самого ні на хвилину?»

Ахахахахах

«А тут я — сімдесят вісім років, університетський професор, національний президент Асоціації італійських психіатрів, двісті публікацій, — і я не можу зрозуміти, як тобі вдалося пробитися крізь веб.

«Мені дзвонили всі мої знайомі в Америці. Вони хотіли знати, чи справжній твій діагноз — біполярний розлад, і я його підтвердив, — але ми обидва знаємо, що, якби я цього не зробив, у тебе забрали б пенсію в 351 євро на місяць.

«А тепер розкажи, що ти робив. Але спершу я мушу спитати: ти приймаєш якісь ліки, і які?»

«Жодних ліків уже п’ять років. Лише один показник в аналізах крові не в нормі, але нічого страшного».

«Це я вирішую, страшно чи ні. Який показник?»

«Тестостерон — 1400…»

Він подивився на мене і відповів: «Minchia, і як це сталося?»

«Це все сусідка винна. У неї казкова дупа. Я її бачу — і все встає».

«Годі дурня клеїти. Давай серйозно.

«Розкажи, якого біса ти зробив».

«Я зробив те, чого ви мене навчили, але без диплома, без спеціалізації, без навчання, без секретарки».

«Що це означає? Не розумію».

«Я вивчав людську поведінку, перевдягнувся автором і записав її — щоб ніхто не міг сказати, що я займався медициною без ліцензії, без реєстрації, не виписуючи рецептів і не ставлячи діагнозів.

«А клієнтів я знайшов у вебі. Але оскільки я не можу виставляти рахунки, я вирішив одразу нічого не продавати. Зроблю це пізніше, разом з усім основним бізнесом, одному-єдиному гравцеві — якщо він погодиться потрапити в семантичну пастку.

«Ось і все».

«У мене до тебе лише одне запитання.

«Чому ти залишив італійську поза мовами?»

«Італія — це місце, де можна провести п’ятнадцятиденну відпустку і добре поїсти, але потім треба їхати. Інакше, щойно люди починають тобою цікавитися, вони влаштовують несправедливі напади, стають цікавими і навіть злими, обмовляють тебе і пишуть на тебе доноси.

«І світова історія вчить нас, що ця країна ніколи не визнавала своїх геніїв — починаючи з вас, далеко ходити не треба. Якби ви народилися в Америці, сьогодні у вас було б інше життя. Тебе визнають, лише коли ти повертаєшся з визнанням із-за кордону, — і навіть тоді з підозрою.

«А після вісімнадцяти кримінальних процесів я зрозумів це сам, і мені не треба ні в кого питати дозволу».

Я підвівся з того крісла, подивився на годинник і сказав: «У мене залишилася ще одна хвилина, щоб дещо вам сказати.

«Професоре, дякую вам — і я вас люблю».

Ваш Ferdinando