БАНЗАЙ GILLETTE ДЛЯ НЕЇ

Роза була колегою з Неаполя, менеджеркою, як і я. Вона ходила з такою впевненістю, що не потребувала перекладу, — уся її програма була написана в неї на обличчі, і хто вмів читати, той читав.

Було майже неминуче, що Вінченцо — метр п’ятдесят вісім амбіцій і крихкості — покинув заради неї дружину й дітей. Деякі чоловіки не обирають. Вони здаються.

Щоразу, як я зустрічав її в коридорах, це було наче зайти в один із тих японських клубів, де все — ритуал, усе — шифр, усе — відстань. Перший жест — усмішка. Потім речення мовою, якої не розумієш, але знаєш, що справжнє послання десь під ним.

Своєю ламаною англійською Роза завжди питала мене одне й те саме: чому в тебе немає друзів? Чому ти не можеш підтримувати стосунки? Що тобі заважає? Що тебе стримує?

Я ніколи не відповідав. Не тому, що не хотів, а тому, що ще не мав правильної відповіді, — а може, не хотів складати їй той іспит, на який вона чекала.

Одного вечора я застав її біля входу в готель: вона чекала, що хтось її підвезе. Вона спитала, куди я їду. Відповідь прийшла легко:

«Куди завгодно у світі, аби тільки у твоїх обіймах».

Вона вибухнула сміхом. Ми закінчили розмовою про клієнтів, цифри, стратегії. Тоді вона й зізналася, що регіональний менеджер витрачав на неї весь місячний бюджет і що наші результати були лише плодом наших власних здібностей.

Ото сучий син, подумав я. А тоді всміхнувся.

Бо того вечора я вже зрозумів одне: я забрав бюджет регіонального менеджера — а він про це ще не знав.

Банзай.